Никита

Дедлайн був учора. Є ті, хто робить заздалегідь, і ті, хто дізнається про «заздалегідь» із чужих історій. Натомість вийшов із дому: завдання відкриті, я на вулиці, ніч, сміюся. "Ой, це сьогодні?" — три слова, які перетворюють вівторок на спринт. Завтра почну по-іншому. Говорю рівно стільки разів, скільки існує завтра.

Парний стендап — найчесніша перевірка жарту: якщо сміється лише твій напарник, то жарт був для двох.

Найкраще у парних виступах — момент, коли обидва забули заготівлю та почали розмовляти по-справжньому.

Домовились не перебивати. Протрималися хвилини чотири — і це, чесно кажучи, рекорд.

Щоразу обіцяю собі лягти раніше. Телефон підсовує ще одне відео, і за сорок хвилин вже неважливо.

Щоразу обіцяю собі лягти раніше — і телефон підсовує ще одне відео. Через сорок хвилин лежу в темряві і сміюся над єнотом, у якого тиждень явно пройшов гірше за мій.

Тут завжди те саме: коридор, стіна і думка «навіщо я взагалі цим займаюся». Проходить рівно на першому сміху.

Найкращі п'ять хвилин виступу – ті, що не написані. Їх неможливо повторити на другому майданчику.

Чим менший зал, тим страшніше: у великому ти не бачиш облич, а тут видно кожного, хто не сміється.

Мій напарник по сцені. Він сміється з моїх жартів першим — це одночасно приємно і підозріло.

Розбираємо одразу, поки пам'ятаємо зал. Через день пам'ятаєш лише власне обличчя.

Він повторює текст, я вдаю, що не хвилююся. Обидва брешемо.

Ні звіра, ні таблички, ні музики. Тільки мікрофон — і одразу видно, чи працює жарт чи ні.